Помощь | Правила | Поиск
Регистрация | Вход
Переключиться в мобильный режим



Начать новую тему Ответить на тему    

Модераторы: Екатерина, Жанна

1, 2, 3, 4, 5, ВСЕ
Автор Сообщение


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеСб сен 22, 2012 18:52 


З ХЕВСУРЕТІ В ТУШЕТІ. ДЕНЬ 6

Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/z-hevsureti-v-tusheti-den-6/



Оце так була буря!!! Години мабуть дві ми сиділи, підтримуючи руками стінки намету. Вітер гнув дуги, град сипав мов з відра, блискавки били з такою періодичністю, що більше було світло ніж темно! На щастя наш наметик витримав цю екзекуцію. Коли врешті все вщухло, прийшов дикий холод - град почав танути й забирати залишки тепла.
Та на ранок над нами знову було чисте небо. Град навколо розтав, залишивши по собі лише великі калюжі, а от навколишні хребти ще біліли від нічних опадів.

Изображение

Изображение
За досвідом попередніх днів ми вже знали, що сонце світитиме недовго, тож поснідавши й зібравшись з рекордною швидкістю, рвонули на той самий відріг Великої Борбало, де ми чекали просвітлення ще вчора, з надією врешті роздивитись як пройти хребтом поміж Борбалами. Та тільки ми вийшли, хмари знову почали спускатись до низу.

Изображение
Дуже скоро видимість знову впала до вже добре знайомого нам нуля. Куди йти далі взагалі незрозуміло. Чекаємо... Вдалині вдарив грім... Опинитися знову посеред такої ж бурі як вночі, в нас бажання немає. Тож кудись треба йти. Тим більш їжі в нас лишилось максимум на два дні, треба вже спускатися. І все ж спускатися хочеться вперед, а не назад. Але куди вперед?.. Незрозуміло. Чекання нічого не дає, здається, хмари лише густішають. Десь неподалік знову гримить... Очевидно, чекати далі, коли хмари розійдуться, не має сенсу, тому приймаємо непросте, але, мабуть, правильне рішення - повернтаємо назад до перевалу Андакі, спускаємось від нього ліворуч в долину і далі чалапаємо багато кілометрів річковою долиною до найближчого населеного пункту.

Починаємо спуск назад... Кидаємо останній погляд в сторону Малої Борбало і!.. О-ля-ля! в останній момент хмари таки розійшлися! І звідси ми не тільки бачимо стежку, яка йде нижче, а й нормальний шлях хоч на вершину Малої Борбало! Відразу ж розвертаємось і швидко, поки картинка знову не втекла, але й обережно, схили ж з біса круті, йдемо вперед.

Изображение
Проходимо перемичку між двома Борбалами, далі піднімаємось ребром вже меншої з двох сестер.. чи братів. Хмари погрозливо кружляють навколо нас, не вкриваючи шлях попереду, таке враження, наче хтось спеціально їх для нас розганяє. Ось доходимо до розгалуження стежки: перший шлях веде далі вгору ребром на вершину, другий - праворуч, траверсує Малу Борбало по нашим улюбленим сипухах:

Изображение
Мою пропозицію йти на вершину дружина гнівно відкидає:
- Матковський, тобі б лише вверх-вниз ходити! Еверест - твоя вершина! Давай краще траверсом.
Додатковим аргументом на користь її слів були удари грому десь неподалік, тож я погодився. Й недаремно! Тільки ми завершили траверс і вийшли на протилежне ребро Малої Борбало, як нас знову вкрило густими сивими хмарами, й почався дощ... Та ми щойно пройшли останню складну ділянку цього маршруту й ми щасливі:

Изображение
До речі, забув написати, що ще в попередній день, якраз під час фотографування озера перед перевалом Андакі в моєму фотоапараті сіла батарея. На жаль запасною я ще не обзавівся. Та все ж, як бачите, кілька фотографій після озера я зробив. Для цього треба було вийняти батарею добряче її <s>згвалтувати</s> потрясти, вставити її назад в фотокамеру й швидко-швидко фотографувати.

Изображение
Справа дещо ускладнювалася тим, що в фотоапараті були збережені наші топографічні карти. Спеціально їхати в Тбілісі, щоб їх роздрукувати, мені було лінь, а купити в Грузії нормальні туристичні карти гірських районів на відміну від України неможливо. ВЗАГАЛІ! В місцевих заповідниках, як то в Лагодехі, Казбегі, Тушеті (про Сванеті не знаю) можна безкоштовно отримати так звані "карти" (maps) з намальованими маршрутами, від яких теоретично ви не маєте права відступати ані на крок. Пишу слово "карти" в лапках, бо ці шедеври топографічного мистецтва картами ніяк не назвеш, швидше схемами, при чому мало інформативними. Як по ним ходять європейські туристи, які не знають про існування генштабівок, для мене взагалі загадка. Насправді єдина нормальна топографічно-туристична карта в Грузії - карта Боржомського національного парку, але й та по ходу відфотошоплена генштабівка. Тож моя порада тим, хто їде в грузинські гори - запасайтесь картами ще в Україні.

Щоб глянути на карту, тепер доводилось робити ті ж маніпуляції, що й при фотографуванні - потрясти батарею, а потім швидко-швидко дивитись що треба, поки екран не згас.

Як би там не було, але далі на маршруті не намічалось нічого складного, тому можна було вже не хвилюватись. Взагалі йти Пшав-Хевсуретським хребтом на схід від Борбало - суцільне задоволення! Широкий хребет тягнеться кілька кілометрів, майже не спускаючись і не піднімаючись. Попереду ліворуч - долина Тушетської Алазані, навколо вищі гірські хребти - краса неземна. Щоправда ми все ще йшли в хмарі, тому краси цієї зовсім не видно. Лише іноді хмари розходились, й я швидко витягав з фотоапарата батарею й починав нею махати в різні сторони. І здається мені недаремно:

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение
Дійшовши до перевалу Сакорно ми спустились ліворуч в долину Тушетської Алазані:

Изображение
Як тоді здавалось, більше жодних підйомів в цьому поході не намічається.

Изображение
Пройшовши ще кілометрів десять долиною, ми зупинились на ночівлю. Врешті погода заспокоїлась й дозволила нам нормально виспатись...
------------------------------------


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеСр сен 26, 2012 09:07 


З Хевсуреті в Тушеті. День 7

Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/z-hevsureti-v-tusheti-den-7/

Написала моя дружина :)


Навчені попередніми ночами, ми розтягли намет й укріпили разтяжки камінням, та погода була до нас прихильна. Ніч пройшла без бурі. Тож зранку ми відчули себе виспаними, бадьорими та готовими до нових пригод.
Стежка продовжувала спокійненько йти річковою ущелиною як раптом ми побачили пастушу халабуду, а поряд з нею кількох коней. Поруч коней на сонечку грілось троє кавказьких вівчарок. Ой-ой. Зараз нам тут буде. І правда, завидівши нас собаки здійняли страшенний гвалт, і з криком: «це наша халабуда і коні, нам їх доручили охороняти!» - кинулись на нас. Довелось нам повзти на схил й обходити собак заростями кропиви. Та собаки нас не полишали, гавкаючи й підкрадаючись до ніг з роззявленими пащеками та цілком зрозумілими намірами поживитись нашими литками. Їх трохи спиняли трекінгові палки в руках, але не настільки, що б ми могли розслабитись.

Изображение

Треба сказати що грузинські пастухи, навіть коли бачать ваше протистояння з їхніми собаками ніколи в це не втручаються. А на ваші відчайдушні крики: «Заберіть, б..дь, собаку!», вони реагують помахуванням руки в стилі «Привіт, привіт, не бійся, вона тобі нічого не зробить». Ясно, що чотириногі «друзі» сприймають такі дії як такі, що схвалюють їх поведінку, й ще завзятіше напускаються на безвинних перехожих.
Тож повоювавши з собаками з двісті метрів ми теж були добряче роздратовані до стану пристрелити одне з створінь, щоб решті було не повадно. Хоча закрадалась думка пристрелити чабана. Може одна смерть навчить місцевих виховувати собак...
Цей чабан виявився кращим за інших, побачивши наші безкінечні війни, він з добрячою швидкістю скотився зі схилу й нагнав власних собак камінням. Принципи тутешньої дресури просто вражають... Чабан виявився етнічним чеченцем, що переїхав в ці краї, поки на батьківщині неспокійно. Звали його Русланом. Тож ми сіли побазікати з Русланом про життя-буття тут, чи є якісь проблеми в грузин з тим, що він чеченець, і про власне ситуацію в його країні, а заодно розпитатись куди далі йде наша стежка. В результаті ми дізнались, що шлях підіймається добряче в вгору, а далі чи то до дороги, чи до Омало лишається кілометрів сім.
Тут далеко в ущелині з'явився вершник, що гнав перед собою двох коней. Коні ж розбігались в різні сторони й намагались втекти подалі пастись. Руслан подивився й сказав: «я цих коней не знаю, значить це якийсь тушинець, зараз він вас візьме з собою». Ми не були такі оптимістичні в прогнозах, оце треба якомусь місцевому брати з собою невідомих туристів, та ще й безкоштовно. Але гостинний грузинський народ не підвів. Вершник, назвавшись Яковом, сказав, що може нас взяти, але їде він не до дороги, а до своєї кошари, що тут через гору, звідки до Омало лишається два кілометри.
Не вагаючись ні секунди ми погоджуємось їхати, бо верхи на конях в тушетських горах, то просто мрія! Руслан з Яковом починають ловити коней, щоб препакувати клунки, підвісити наші наплічники й помогти нам залізти. Одна халепа: коні їхали як вантажні, і не мали ані стремен, ані м'якого сідла, ані вуздечок, лише мотузки навколо шиї. Важливі частина тіла Богдана оберігали перекинуті через сідло ковдри. Моя ж тупа їхала пряло на дерев'яному сідлі, що особливо відчувалось, коли кінь йшов вниз крутими гірськими стежками.
Отак верхи ми почали підйом знову на самісінький хребет. Коні, зачувши на собі вершників, перестали викидати коників й спокійненько йшли вгору, місцями пригальмовуючи біля особливо зелених шматків трави. Підіймались ми довго, а чудова погода дозволяла роздивитись оточуючі хребти й ущелини. Річка блищала на сонці, на сусідніх скелястих схилах танув вчорашній град - неймовірна краса!
Открыть изображение
Та ось ми виїжджаємо на перевал й починаємо не злізаючи з коней вдягатись. Тут віє сильний холодний вітер від якого мерзнуть навіть вуха і ноги в мокрих черевиках. Та всі незручності не варті й згадки порівняно з гірськими панорамами і краєвидами.
Ось ми підходимо до першого траверсу, що йде крутим схилом та ще й добре знайомою нам сипухою. Кінь робить перший крок низько нахиляє голову, ніби принюхуючись,.. другий,.. я вся напружена, думаю куди будемо зараз летіти. Якщо встигнути стрибнути вгору схилом, то шанси є, а от якщо полетіти разом з конем вниз... За такими роздумами не помічаю, що непарно копитний друг спокійненько пройшов сипуху й спинився поїсти високогірний будяк. Як пояснив Яків ці коні тут вже чотири роки ходять, вони й дорогу знають, і куди ноги ставити.
В результаті верхи ми піднялись вище, ніж ходили ногами, на вершину Самкурісцвері висотою 3256 метрів. Під ногами коней сипуха, скелі й іноді невеличкі кущики колючого будяка. При наближенні чергового куща мій кінь явно радіє і пришвидшується. Потім обережно відриває зубами квіточку й зі смаком жує. Зрушити його з місця не вдається допоки від не з'їсть три вершечки.
Так, вже трохи оповиті хмарами, починаємо спуск з хребта в долину. І от на відрозі Яків каже, що йому тут в ліво вниз, а от нам краще йти вперед до села Іліурта від якого йде дорога до Омало. Так що ми не заблукаємо. Ми щиро дякуємо і злазимо з коней, а ті спокійненько без всяких вказівок самі починають сходити стежкою в долину.
З останніх сил Богдан намагається вичавити ще хоча б одну фотографій з практично мертвої батареї. Після цього ми випиваємо на трьох чачі з нашої пляшки й прощаємось.

Изображение
Бачу мету - не бачу перешкод! Нам сказали вперед і вниз, от ми і йдемо вперед і вниз, потім вниз і вперед, потім виявляється, що ми пішли занадто сильно вниз замість вперед. Ми робимо карколомні траверси вузесенькими овечими стежками, але врешті решт о четвертій годині доходимо до села Іліурта.

Изображение
В Іліурті бачимо картину маслом: біля церкви стоїть довжелезний стіл за яким явно нещодавно пиячила велика компанія. Всюди розкидані брудні тарілки та склянки, довкола стоять баняки з якимись неїстівними залишками, а на почесному місці за столом сидить баян. Ще одним свідоцтвом того що недільна п'янка вдалась є група з чотирьох чоловіків, що в різноманітних позах сидять навколо єдиного джерела води в селі. Досвід одразу підказав нам – будемо пити.
І правда, одразу після здравствуйте ми з України нас потягли за стіл й налили чачі. Нам чесно сказали, що нікуди ми звідси сьогодні не підемо, бо до Омало 40 км, а вже пізно. Наші аргументи про ночівлю в наметі були гнівно відкинуті. Головував за столом приємний чоловік років під п’ятдесяти Аркадій. Він сказав, що селище порожнє окрім хлопців, що будують тут дачу олігарха нікого нема. Тому спати ми будемо під дахом і баста. Наші потуги рушити далі зовсім розвіялись після третьої чарки й ми залишились.

Изображение
Потім Аркадій з хлопцями зняли з петель двері в церкву, бо ключі вони загубили під час однієї з п'янок, а не пустити гостей в храм то не ґречно. Тому лом, чотири хвилини праці й ми в церкві. Знадвору вона видається більшою, а в середині, виявляється, ледве є де розминутись десятку людей. Білі стіни церкви прикрашені іконами та незвичною для грузинських церков присутністю іконостасу. Як сказав Аркадій церкву збудували росіяни після підписання Георгіївського договору. Ще одним підтвердженням цієї історії є дзвін з написом «сделано в вятской губернии».
Там показують нашу кімнату, а на вечерю годують смачним смаженим на вогні овечим сиром і поять дивним зовсім прозорим вином. Задля цього варто було два дні блукати хребтом в суцільному молоці. Життя вдалося!


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеСр сен 26, 2012 09:51 


З Хевсуреті в Тушеті. День 7

Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/z-hevsureti-v-tusheti-den-7/

Написала моя дружина :)


Навчені попередніми ночами, ми розтягли намет й укріпили разтяжки камінням, та погода була до нас прихильна. Ніч пройшла без бурі. Тож зранку ми відчули себе виспаними, бадьорими та готовими до нових пригод.
Стежка продовжувала спокійненько йти річковою ущелиною як раптом ми побачили пастушу халабуду, а поряд з нею кількох коней. Поруч коней на сонечку грілось троє кавказьких вівчарок. Ой-ой. Зараз нам тут буде. І правда, завидівши нас собаки здійняли страшенний гвалт, і з криком: «це наша халабуда і коні, нам їх доручили охороняти!» - кинулись на нас. Довелось нам повзти на схил й обходити собак заростями кропиви. Та собаки нас не полишали, гавкаючи й підкрадаючись до ніг з роззявленими пащеками та цілком зрозумілими намірами поживитись нашими литками. Їх трохи спиняли трекінгові палки в руках, але не настільки, що б ми могли розслабитись.

Изображение

Треба сказати що грузинські пастухи, навіть коли бачать ваше протистояння з їхніми собаками ніколи в це не втручаються. А на ваші відчайдушні крики: «Заберіть, б..дь, собаку!», вони реагують помахуванням руки в стилі «Привіт, привіт, не бійся, вона тобі нічого не зробить». Ясно, що чотириногі «друзі» сприймають такі дії як такі, що схвалюють їх поведінку, й ще завзятіше напускаються на безвинних перехожих.
Тож повоювавши з собаками з двісті метрів ми теж були добряче роздратовані до стану пристрелити одне з створінь, щоб решті було не повадно. Хоча закрадалась думка пристрелити чабана. Може одна смерть навчить місцевих виховувати собак...
Цей чабан виявився кращим за інших, побачивши наші безкінечні війни, він з добрячою швидкістю скотився зі схилу й нагнав власних собак камінням. Принципи тутешньої дресури просто вражають... Чабан виявився етнічним чеченцем, що переїхав в ці краї, поки на батьківщині неспокійно. Звали його Русланом. Тож ми сіли побазікати з Русланом про життя-буття тут, чи є якісь проблеми в грузин з тим, що він чеченець, і про власне ситуацію в його країні, а заодно розпитатись куди далі йде наша стежка. В результаті ми дізнались, що шлях підіймається добряче в вгору, а далі чи то до дороги, чи до Омало лишається кілометрів сім.
Тут далеко в ущелині з'явився вершник, що гнав перед собою двох коней. Коні ж розбігались в різні сторони й намагались втекти подалі пастись. Руслан подивився й сказав: «я цих коней не знаю, значить це якийсь тушинець, зараз він вас візьме з собою». Ми не були такі оптимістичні в прогнозах, оце треба якомусь місцевому брати з собою невідомих туристів, та ще й безкоштовно. Але гостинний грузинський народ не підвів. Вершник, назвавшись Яковом, сказав, що може нас взяти, але їде він не до дороги, а до своєї кошари, що тут через гору, звідки до Омало лишається два кілометри.
Не вагаючись ні секунди ми погоджуємось їхати, бо верхи на конях в тушетських горах, то просто мрія! Руслан з Яковом починають ловити коней, щоб препакувати клунки, підвісити наші наплічники й помогти нам залізти. Одна халепа: коні їхали як вантажні, і не мали ані стремен, ані м'якого сідла, ані вуздечок, лише мотузки навколо шиї. Важливі частина тіла Богдана оберігали перекинуті через сідло ковдри. Моя ж тупа їхала пряло на дерев'яному сідлі, що особливо відчувалось, коли кінь йшов вниз крутими гірськими стежками.
Отак верхи ми почали підйом знову на самісінький хребет. Коні, зачувши на собі вершників, перестали викидати коників й спокійненько йшли вгору, місцями пригальмовуючи біля особливо зелених шматків трави. Підіймались ми довго, а чудова погода дозволяла роздивитись оточуючі хребти й ущелини. Річка блищала на сонці, на сусідніх скелястих схилах танув вчорашній град - неймовірна краса!

Изображение
Та ось ми виїжджаємо на перевал й починаємо не злізаючи з коней вдягатись. Тут віє сильний холодний вітер від якого мерзнуть навіть вуха і ноги в мокрих черевиках. Та всі незручності не варті й згадки порівняно з гірськими панорамами і краєвидами.
Ось ми підходимо до першого траверсу, що йде крутим схилом та ще й добре знайомою нам сипухою. Кінь робить перший крок низько нахиляє голову, ніби принюхуючись,.. другий,.. я вся напружена, думаю куди будемо зараз летіти. Якщо встигнути стрибнути вгору схилом, то шанси є, а от якщо полетіти разом з конем вниз... За такими роздумами не помічаю, що непарно копитний друг спокійненько пройшов сипуху й спинився поїсти високогірний будяк. Як пояснив Яків ці коні тут вже чотири роки ходять, вони й дорогу знають, і куди ноги ставити.
В результаті верхи ми піднялись вище, ніж ходили ногами, на вершину Самкурісцвері висотою 3256 метрів. Під ногами коней сипуха, скелі й іноді невеличкі кущики колючого будяка. При наближенні чергового куща мій кінь явно радіє і пришвидшується. Потім обережно відриває зубами квіточку й зі смаком жує. Зрушити його з місця не вдається допоки від не з'їсть три вершечки.
Так, вже трохи оповиті хмарами, починаємо спуск з хребта в долину. І от на відрозі Яків каже, що йому тут в ліво вниз, а от нам краще йти вперед до села Іліурта від якого йде дорога до Омало. Так що ми не заблукаємо. Ми щиро дякуємо і злазимо з коней, а ті спокійненько без всяких вказівок самі починають сходити стежкою в долину.
З останніх сил Богдан намагається вичавити ще хоча б одну фотографій з практично мертвої батареї. Після цього ми випиваємо на трьох чачі з нашої пляшки й прощаємось.

Изображение
Бачу мету - не бачу перешкод! Нам сказали вперед і вниз, от ми і йдемо вперед і вниз, потім вниз і вперед, потім виявляється, що ми пішли занадто сильно вниз замість вперед. Ми робимо карколомні траверси вузесенькими овечими стежками, але врешті решт о четвертій годині доходимо до села Іліурта.

Изображение
В Іліурті бачимо картину маслом: біля церкви стоїть довжелезний стіл за яким явно нещодавно пиячила велика компанія. Всюди розкидані брудні тарілки та склянки, довкола стоять баняки з якимись неїстівними залишками, а на почесному місці за столом сидить баян. Ще одним свідоцтвом того що недільна п'янка вдалась є група з чотирьох чоловіків, що в різноманітних позах сидять навколо єдиного джерела води в селі. Досвід одразу підказав нам – будемо пити.
І правда, одразу після здравствуйте ми з України нас потягли за стіл й налили чачі. Нам чесно сказали, що нікуди ми звідси сьогодні не підемо, бо до Омало 40 км, а вже пізно. Наші аргументи про ночівлю в наметі були гнівно відкинуті. Головував за столом приємний чоловік років під п’ятдесяти Аркадій. Він сказав, що селище порожнє окрім хлопців, що будують тут дачу олігарха нікого нема. Тому спати ми будемо під дахом і баста. Наші потуги рушити далі зовсім розвіялись після третьої чарки й ми залишились.

Изображение
Потім Аркадій з хлопцями зняли з петель двері в церкву, бо ключі вони загубили під час однієї з п'янок, а не пустити гостей в храм то не ґречно. Тому лом, чотири хвилини праці й ми в церкві. Знадвору вона видається більшою, а в середині, виявляється, ледве є де розминутись десятку людей. Білі стіни церкви прикрашені іконами та незвичною для грузинських церков присутністю іконостасу. Як сказав Аркадій церкву збудували росіяни після підписання Георгіївського договору. Ще одним підтвердженням цієї історії є дзвін з написом «сделано в вятской губернии».
Там показують нашу кімнату, а на вечерю годують смачним смаженим на вогні овечим сиром і поять дивним зовсім прозорим вином. Задля цього варто було два дні блукати хребтом в суцільному молоці. Життя вдалося!


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеСр сен 26, 2012 10:52 


З Хевсуреті в Тушеті. День 8 і 9 зовсім без фотографій.

Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/2746/

Написала моя дружина :)



Іліурта - неймовірне селище, одне з багатьох загублених напів закинутих поселень в горах Тушетії. Як казали місцеві колись тут цілий рік жило п’ятдесят родин, а зараз - нікого. Тільки влітку тут можна побачити одиноких скотарів з отарами.
Село розташоване на невеличкому зеленому п’ятачку на крутому відрозі вище рівня лісу.
Будиночки кучкуються один до одного й до невеличкої церкви, залишаючи маленькі проходи в які ледве вписується вершник на коні. Напевно, так було легше захищати село від нападників й обігріватися в зимовий період.
Серед будинків можна побачити як двоповерхові башти-палаци схожі на споруди в Шатілі, так і землянки, що височіють над землею на півтора метри, одним краєм зариваючись в схил.
Сланець - найпопулярніший і найзручніший, а насправді єдиний будівельний матеріал тутешніх гір, з нього роблять все: стіни, сходи, лави, дошки оголошень й навіть дахи. Між кам’яними пластинами нам знову не вдалось побачити навіть натяку на якийсь розчин - все тримається на чесному слові та силі тяжіння.
Багато домівок мають глибокі, вистелені дебелими сосновими дошками, прикрашені різноманітним різьбленням криті балкони. Розташований на першому поверсі такий балкон слугував і вітальнею, і передпокоєм, і їдальнею. З нього відкривались двері в житлові кімнати та невеличку кухню, прибудовану з одного з боків в формі хлібної чвертки. Зовнішня заокруглена стіна, складена з невеличких шматків сланцю, мала, зазвичай, два малесенькі віконечка, через які досі можна побачити не забрані хазяями давні предмети побуту. Мені особливо припали до смаку розташовані на деяких балконах низькі широкі дерев'яні лави.
Селище повне старовинних речей: саморобних діжок, видовбаних в стовбурі сосни, домашніх меблів, старих залізних ланцюгів та старовинних замків на дверях, різних дерев’яних прикрас на ганках та балконах. Все це антикварне розмаїття змушує забути про теперішнє й перенестись кудись в минуле на кілька століть. Ходиш між будинками ніби в музеї не наважуючись доторкнутись до чогось. Враження ніби в етнографічний музей під відкритим небом не лінуючись перенесли зразу все село. Серце просто обливалось кров'ю від того, що нічого з цієї краси сфотографувати не вдалось – батарея ж сіла...

Все це ми роздивляємось в швидкому темпі й не снідаючи збираємось рушати в Омало. На пропозицію дочекатись смаженої картопельки не пристаємо - часу нема, й судячи з усього картопелька буде ще не скоро, але якщо ви дасте нам з собою шматочок сиру й хліба, ми будемо страшенно вдячні, бо їжі в нас лишилось зовсім мало. Довго прощаємось з гостинними хазяями і рушаємо. Останній раз питаємо скільки йти до Омало.

Скласти до купи такі суперечливі повідомлення як «до Омало 42 км» і «до обіду дійдете» надзвичайно складно. Тож ми вирішили йти і не паритись. Дорога з Іліурти і правда існує, вона спускається в самий низ річкової долини, а потім підіймається на рівень села, але вже на протилежній стороні ущелини.
Вже на протилежному боці біля дороги знаходимо двійко помідорів, які явно випали в когось з автівки. Знахідка нас надихнула – ми йдемо правильною дорогою, все буде добре, а зараз час їсти! Снідаємо знайдені овочі з передостанньою рибною консервою з видом на село Іліурта, що на цілу ніч було нам за рідний дім. Йдемо далі.
Дорога підозріло повзе все вгору і вгору. Сонце пече, на дорогу періодично вибігають злі кавказькі вівчарки з намірами відігнати нас від отари чи від будинків. Так проходимо повз села Бегела, Дочу, Бочорму. З них найбільше запам'яталась Бегела, бо тут були справжні тушетьські вежі, вони стояли на самому краєчку схилу й мали добряче загрозливий вигляд.
За всю дорогу нам зустрілась лише одна автівка – камаз їхав нам назустріч залишаючи по собі хмари пилюки. Наші ноги підказували, що відстань, пройдена за день, вже перевалює за десять км. І ось коли Омало було вже видно, нас таки підібрали й завезли в село. Це були хазяї гестхаусу, що активно запрошували лишатись в них, бо сьогодні нічого вже вниз їхати не буде, а ночівля з триразовим харчуванням в них зовсім не дорога всього 50 лари (приблизно 250 грн). Ми відмовляємось і одним оком оглядаємо Омало.
Тутешні вежі кучкуються докупи на самісінькому вершечку пагорба, житлові будинки стоять нижче схилом. І на горі, і внизу йде активне будівництво. На горі проводять реставрацію, а внизу будують гестхауси і готелі. Навколо стук молотків, ричання бензопил й крики будівельників. Порівняно з тихою порожньою Іліуртою тут як на майдані в Києві. Але водночас тут взагалі повна глушина, жодний громадський транспорт сюди зараз не їздить, приватних автівок теж майже немає. Лише зрідка проїжджають джипи туристичних компаній, як правило, заповнені під зав’язку. Та нічого, і не з такої глушини вибирались, виберемось і цього разу! Ми йдемо вниз. Буде щось їхати – добре, не буде – не пропадемо.
Вздовж дороги йдуть стовпчики з кілометражем. Вони і надихають і підтримують, от тільки в машину ніхто нас не взяв. Кілька авто проїхало повні по вінця, а порожні не спинились. Зате ми знову знайшли біля дороги їжу. Хтось викинув десь півтора кілограми овочів. Помідори, перець і зелень чудово смакували до останньої порції макарон. Тож спали ми біля дороги поруч з стовпчиком 17/59. Від Омало ми пройшли 17 км, а до траси внизу за горами залишалось 59 км. Ми підбадьорювали себе думками, що за два дні можна дійти, головне не впасти від недоїдання.

Від ночівлі біля самісінької річки намет зранку був зовсім мокрий. З тенту можна було збирати воду для приготування сніданку. Снідаємо останньою консервою зі знайденими вчора овочами. З їжі в нас залишилось трохи більше однієї шоколадки і стратегічний запас арахісу. Попереду 51 км до траси – треба йти.
Досить скоро нашим очам відкрився перевал на який потрібно залізти, щоб спуститись в цивілізацію, де багато магазинів є їжа і працює автостоп. Перед початком підйому на схилі навпроти дороги бачимо стадо овець, що вишукувавшись в лінії нерухомо стоять опустивши голови долу. Вівці стоять навіть не намагаючись дотягтися до травички чи почухатись, своєю поведінкою тварини нагадували закутих у важезні кайдани каторжан, що після робочого дня на каменоломні чекають на арештантський потяг. З нашого берега за ними дивиться чабан, а навколо, як поліцаї ходять вівчарки. Чабана, сидить біля старого корпусу від мікроавтобуса. Останнє явно слугувала йому за намет під час останньої ночі, бо в імпровізованому бунгало досі лежить ковдра й якісь речі. Намагаємось завести розмову, але сильно заважає наше незнання грузинської, і його незнання російської. В результаті за кілька хвилин чабан вимовляє чарівну фразу «водки нет» й засмучено розводить руками. Богдан витягає пляшку в якій на дні ледве калатає вищезгадана прозора рідина й розводить руками: «закуски нет». В чабана швидко знаходяться залишки кукурудзяного млинця, трошки сала та щось схоже на м'який сир. Допиваємо чачу і їмо.
Перспектива лізти на перевал нас не тішить, та робити нічого, від сидіння на місці кілометраж не зменшиться. Починаємо повзти вгору, періодично спиняючись на споживання малини. І ось, вже переставши чекати на таке чудо, чуємо позаду авто. Старий ЗІЛ повільно вилазить з-за повороту серпантину. Знаходимо більш-менш рівне місце й махаємо руками що є сили. І , алілуя, він спиняється. В кабіні водій і старший син, в кузові купа речей: стара раковина, мішки з сиром, кріль в клітці, прив'язана за ногу курка, якісь баняки, відра, дошки, рейки та молодший син. Наші речі закидають в кузов, ми стрибаємо слідом і їдемо!
О яка це була подорож! Холодний вітер в обличчя, ноги стоять на дерев'яних дошках, а руки хапаються за металеву перекладину та борти авто.Як виявилось, ми пройшли лише третину підйому, далі на нас чекали суцільні сипушні схили в яких водій ледь не дивом знаходив дорогу - ЗІЛ не поміщався в повороти. Водій заїжджав носом потім здавав, а потім вирулював. І це все на вузесенькій дорозі над прірвою. ЗІЛ ставав ледь не дибки, нахиляючись то в один то в інший бік. Так, завмираючи від страху, ми доповзли до перевалу. За ним нас чекала суцільна хмара, що закривала все навкруги. Машина страшенно ревіла і періодично відмовлялась їхати, як сказав водій в нього насос солярку погано тягне, от і треба підкачувати. Як і слід очікувати відмовляв насос в найкрутіших місцях підйому. Тож підкачавши непокірну рідину тушинець здавав задом, щоб набрати швидкість для нового штурму.
З хмари ми виїхали далеко внизу, коли дорога вже йшла густим лісом. Між високими деревами зустрічались стрімкі скелі, що нависали над дорогою. В одному місці з такої скелі прямо на дорогу падав невеличкий водоспад. Він рівномірно змочив і нас і всі речі в кузові. Від поливання курка почала жалібно квохкати. Далі на деревах коло дороги почали зустрічатись м'якенькі світло-зелені їжачки їстівних каштанчиків та якісь дикі плодові дерева.
Ось коли ми вже їхали рівною дорогою, наш водій останній раз спинився підкачувати солярку. За роботою він сказав:
- Я вам раніше не казав, бо не хотів лякати. Я оце без гальмів їду, тільки з ручником, гальма щось в мене відмовили...


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеВт окт 30, 2012 18:56 


Шматочок Тянь-Шаню. Григоріївська ущелина

Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/kyrgyzstan/shmatochok-tyan-shanyu-grigoriyivska-ushhelina/

В день, коли ми приїхали до Киргизстану почалась страшенна непогода - холод, дощ, пронизливий вітер, одним словом класична львівська погода. Й лише коли хмари на якусь мить розходились, вдалині над бішкекськими будинками маячіли щойно засніжені тянь-шаньські вершини. Так ніби дражнились: "Що, хочете до нас? Пізно! Треба було місяць тому приїхати..."

Та за кілька днів чи то киргизьські шамани постарались, чи то просто час зими ще не настав, знову вийшло сонечко, й надворі потепліло десь до двадцяти градусів. Ще залишалося піти в українське посольство зареєструватися на вибори, але тут ми згадали, що паспорти то наші в китайському посольстві, й отримаємо ми їх не раніше 31 жовтня. Час настав, вирішили ми!

Изображение
Доїхати до Іссик-Куля нам вдалося напрочуд просто. Не встигли ми зняти рюкзаки на узбіччі дороги, як нам зупинилася автівка з двома російськими лижниками прямісінько до Каракола, що розташований на протилежному боці озера. В сам Каракол ми ще не поспішали, оскільки по обидва береги Іссик-Куля по дорозі в це місто є багато чого цікавого. Для початку ми обрали північний берег, оскільки сніг, що випав кілька днів тому тут вже більшою мірою встиг розтанути. Про першу нашу зупинку на Іссик-Кулі в містечку Чолпон-Ата писала Зіна в попередній публікації, на черзі ж було перше знайомство з Тянь-Шанем. На верхах гори все ще були добряче засніжені, там вже вирувала справжнісінька зима, тож нам довелось обмежитись ущелинами й невисокими перевалами й лише облизуватись на високі вершини та жалкувати, що приїхали сюди так пізно.

З боку Іссик-Куля південні відроги хребта Кюнґей Ала-тоо зовсім голі - південне сонце випалює всі дерева, на деяких схилах навіть трави майже немає.

Изображение
Та вже на початку ущелини з’являються зарослі вкритих багряним листям кущів.

Изображение
Далі живописні скелі, вкриті смерековими чи мішаними лісами.

Изображение

Изображение
Мабуть влітку тут повно туристів, бо знизу всі скелі розмальовані написами типу: "тут був Я" чи "вася і альона 5-Б клас", або рекламними оголошеннями на зразок: "кымыз" чи "шашлык", або просто великі кольорові букви "Р" на каменях, якими позначали місця для парковки.

Изображение

Изображение
Зараз же тут була тишина і благодать.

Изображение
Й лише іноді то ЗіЛ з дровами на зиму прогуркоче, то чабани коней поженуть донизу...

Изображение

Изображение
Пройшовши скелясту частину ущелини, ми знайшли чудове місце для намету, де ще недавно стояли чабанські юрти. Нікуди не поспішаючи, я ще пофотографував навколишню долину в призахідних променях сонця. Й лише як воно зайшло за горизонт, ми взялися за розкладання намету.

Изображение
Тут пролунав голосний Тр-р-р-р-рісь!!! Наш багатостраждальний Маунтін Хардверчик зламав свою дюралеву лапку. Треба сказати, що тріщина в дузі з’явилася ще під час ночівлі в казахському степу під Чимкентом. А по приїзді до Бішкека ми обходили всі місцеві туристичні магазини в надії замінити пошкоджений сегмент дуги, та все марно, таке в Киргизії не продають. Місцеві туристи нам порадили обмотати дугу в місці тріщини тонкою металевою проволокою й заклеяти ізоляцією, й ми так і зробили. Такий імпровізований гіпс виглядав досить надійно, але на практиці і дюраль, і проволока зробили Хр-р-р-русь!!!, й ми опинилися перед загрозою ночувати у вже холодних горах просто неба.

Швидкий огляд постраждалого показав, що на щастя тріщина пішла перпендикулярно осі дуги й відламався лише її невеликий шматочок. Далі була непроста й доволі довга хірургічна операція при світлі налобного ліхтарика по видаленню відламаного шматочка, а дюраль, хоч і тріснутий все ж з біса міцний... Потім накладання запобіжних швів з поліетиленового кулька й носової хустинки... Останні колики ми забивали вже геть задубілими від холоду руками. Потім довго відігрівалися кахетинською чачею, стратегічний запас якої звісно ж взяли з собою, й обіймами. Вода під тентом тої ночі замерзла...


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеВт окт 30, 2012 19:02 


Шматочок Тянь-Шаню. Озеро поруч з Чонг-Ак-Суу, перевал Кек-Бель і залізний кінь 21

Оригінальна публікація тут: http://www.in-love-travel.com/kyrgyzstan/shmatochok-tyan-shanyu-ozero-poruch-z-chong-ak-suu-pereval-kek-bel-i-zalizniy-kin-21/

Після Григоріївської ущелини ми планували піднятись на перевал Кек-Бель і перейти до іншої ущелини - Семенівської. Та вирішили трохи урізноманітнити похід і пройти вгору потоком Чонг-Ак-Суу до гірського озера, назва якого на карті не позначена. Приблизно отуди:

Изображение
Висоти тут досить оманливі, наприклад, гора позаду Зіни на попередній фотографії тільки здається пологим невисоким пагорбом. Насправді ж її висота - 3400, а відносно нас вона височіє десь на півтора кілометра.

Изображение
Йдемо вгору потоком. Праворуч біліють вершини хребта Кюнґей Ала-тоо

Изображение

Изображение
Ліворуч пересвічений сонцем його відріг - хребет Карагай-булак

Изображение
Жодних складнощів на шляху до озера ми не зустріли

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение
Лише перестрибнути кілька струмків й пройти кілометрів п’ять, і вуаля:

Изображение

Изображение

Изображение
На озері Зіна відразу ж помітила когось цікавого. Хтось цікавий то кумедно бігав по льоду, то вправно пірнав під воду, знову вистрибував на лід й, мабуть, ласував щойно зловленою рибкою.

Изображение
Що це за тваринка сказати важко, мабуть, хтось з родини куницевих, наприклад видра. Ближче її розгледіти не вдалося. А ми вже не вперше пожалкували про відсутність в нашому арсеналі телеоб’єктива..

Изображение
На шляху назад до перевалу Кек-бель знову ж таки жодних сюрпризів не передбачалося, але тут ми побачили її:
Открыть изображение
Волга ГАЗ-21 на гірських тянь-шаньських дорогах виглядає воістину монументально! Водій, киргиз середніх літ привітався й відразу ж запитав:
- Водку пить будем?
- Почему бы и нет, - відповіли ми й почали знайомитись.

Изображение
Бішкекські туристи бідкалися, мовляв хотіли замовити кінний тур, але всіх коней вже зігнали в села на зиму, тому довелось їхати конем залізним.

Изображение
Далі був підйом на перевал і спуск в долину річки Кичи-Ак-Суу.

Изображение

Изображение

Изображение
Приставка "Ак-Суу", до речі, зустрічається повсюдно в географічних назвах Киргизії. Й недивно, бо в перекладі це означає "біла вода".

Изображение

Изображение
І насамкінець композиція "Тянь-Шань і Велика Ведмедиця":

Изображение


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29.04.2010
Посты: 101
Откуда: Коломия - Львів - Київ



СообщениеСр окт 31, 2012 17:48 


Шматочок Тянь-Шаню. Березовий гайок і Семенівська ущелина

Оригінальна публікація тут: http://www.in-love-travel.com/kyrgyzstan/shmatochok-tyan-shanyu-berezoviy-gayok-i-semenivska-ushhelina/

Ночували ми в чудовому о цій порі року березовому гайку. М’якеньке листячко під спиною, поміж дерев під світлом місяця видніються шалено красиві засніжені схили, кохана жінка пригорнулася і тихенько сопе в мене на грудях. Що ще потрібно для здорового сну?..

Изображение

Изображение

Изображение
Вранішня панорама долини Кирчин:

Изображение
Окремо треба сказати про місцеве лісове господарство. Для мене, як, мабуть, і для всіх українських любителів гір це дуже болюча тема. На відміну від наших пошматованих Карпат, тут ми не побачили жодного зрубу. Лише в одному місці попід схилом кількох десятків смерек не вистачало, але їх коріння з землі вирвано, все сміття забрано з собою, а поруч засаджено маленькими пухнастими ялинками. Тут багато штучних насаджень. Ліси чисті й акуратні, дуже багато звірячих нірок. Хоч киргизи й люблять полювати набагато більше за українців, дикі вирубки завдають екосистемі значно більше шкоди. І не треба відмазуватись, що у всьому винна бідність чи бардак в державі. Киргизи загалом бідніші за українців, та і бардак в суспільстві ще круче ніж у нас, але до природи тут явно ставляться з більшою пошаною.
В березовому гайку, де ми ночували, посаджені маленькі ялиночки. Мабуть високі дорослі берези захищають малих від вітру:

Изображение
Як би там не було, а сьогодні в нас по плану спуск Семенівською ущелиною до автотраси й переїзд на південний берег Іссик-Куля.

Изображение
Як не дивно, Семенівська ущелина взагалі нічим не запам’яталась. Звичайні кам’яно-трав’янисті схили, нічого особливого, тим більш в порівнянні з Григоріївською. Ми пройшли її в розмовах, й лише коли схили розступилися й попереду замаячів Іссик-Куль, здивувалися, а де ж власне ця розхвалена ущелина?
Як би там не було, зараз нам на південний берег...

Изображение


Аватара пользователя

Зарегистрирован: 09.04.2010
Посты: 266
Откуда: г.Винница



СообщениеЧт ноя 01, 2012 08:56 


Фотки - кайф! )
_________________
Хочешь быть счастливым - будь им )
well-way.com
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  1, 2, 3, 4, 5, ВСЕ

Быстрый ответ
Имя пользователя:
Заголовок:
Сообщение:

Смайлики
|#smile805| |#smile807| |#smile806| |#smile24| |#smile706| |#smile709| |#smile710| |#smile714| |#smile715| |#smile718| |#smile722| |#smile725| |#smile726| |#smile728| |#smile729| |#smile735| |#smile737| |#smile739| |#smile748| |#smile766| |#smile746| |#smile749| |#smile772| |#smile773| |#smile615| |#smile614| |#smile612| |#smile606| |#smile603| |#smile602| |#smile792| |#smile785| |#smile784| |#smile780| |#smile778| |#smile701| |#smile703| |#smile716| |#smile740| |#smile752| |#smile757| |#smile761| |#smile764| |#smile765| |#smile770|
Ещё смайлики…
Добавить изображения
Advanced BBCode Box 3: Страница помощи   Жирный текст Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст Верхний индекс Нижний индекс Горизонтальная линия Выравнивание по левому краю Выравнивание по центру Выравнивание по правому краю Маркированный список Нумерованный список Элемент списка
Код Цитата Спойлер Скрытие от гостей Вставить текст не касающийся темы (оффтоп) Ссылка на Web адрес Вставить Email адрес Вставка в сообщение ссылки на IMG изображение Вставить иконку Вставить слово поиска Вставить ссылку на BBvideo видео ABBC3_YOUTUBE_OLD Вставить Видео с Youtube
Цвет шрифта
Вопрос
Двадцать семь минус девять = ? (введите ответ цифрами):
Этот вопрос предназначен для предотвращения автоматической отправки форм спам-ботами.
   

 Похожие темы   Ответы   Просмотры   Последнее сообщение 
Балкани. Де можна розставляти палатки?
ziggy » Вс май 01, 2016 21:05

в форуме Балканы - туризм и горный туризм. Хорватия, Черногория, Сербия и др.страны

10

1292

Вт май 30, 2017 20:27

Вадим318 Перейти к последнему сообщению



Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей


Вы можете начинать темы
Вы можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Перейти:  

По любым общим вопросам работы сайта и форума пишите: info@eurotourist.club
Коммерческие вопросы (размещение рекламы, предложение услуг): reklama@eurotourist.club








При перепечатке или использовании любых материалов с сайта, гиперссылка на http://eurotourist.club обязательна

  Copyright © 1998-2018 Eurotourist