ЦРУ тай Параджанов Рік тому, в січні 2020 року, команда ЦРУ (Центру Розвитку Урядування) вперше здійснила мандрівку у форматі «Три в одному» у Карпатах. Зимовий гірський похід з переглядом легендарного українського фільму «Тіні забутих предків» в гуцульській колибі на віддаленій полонині, культурно-розважальна програма у Ворохті, буковельське катання на лижах. І все це за три надзвичайно насичених дні. Кіношедевр режисера Параджанова, трагічна історія кохання українських Ромео і Джульєтти, неперевершено передані у картині, природа Карпат та загалом вдалий формат походу надихнув повторити пригоду. Причому саме у тих місцях, де у 1963-1964 роках відбувалися зйомки «Тіней забутих предків». Адам У Біблії з Адама починається діяльність людства. Вечірній дзвінок Адама розпочав підготовку до цьогорічного зимового походу у форматі «три в одному». «Сєргєй, єдємо!», - сказав у слухавку рішучий чоловічий голос колишнього стража граничного Речі Посполитої і поліціянта. Швидко була зібрана досвідчена команда ЦРУ у складі Сусаніна, Брата, Мокла, до якої приєднались новачки: згаданий вище Адам, Гауптман і Тарзан. Зранку у п’ятницю група вирушила назустріч пригодам. Верховина «Ось Жаб‘є, гуцульська столиця. Нема, мовляють, села понад Жаб‘є...», - писав про теперішню Верховину у далекому 1884 році Іван Франко. Тут справжній осередок унікальних гуцульських культури та духовності, тісно переплетених з язичницькими віруваннями предків та з любов’ю до природи, до всього сущого. Верховина, її колоритні люди і звичаї, історія надихали Коцюбинського, Франка, Кобилянську, Лесю Українку, Грушевського, Параджанова. Тут, за безпосередньої участі місцевого населення, знімалися таки знакові вітчизняні фільми як «Олекса Довбуш» у 1959 році чи «Тіні забутих предків» 1963-64 років. Тож не дивно, що група із великими очікуваннями готувалася до подорожі у гуцульську столицю. Проте сучасні гуцули живуть не лише історією та культурою. Таксист Дмитро, що підвозив мандрівників з Верховини до Кривопільського перевалу, жалівся на відсутність снігу цього року (як наслідок - мало туристів, які їдуть в Карпати за “зимовою казкою”), на те, що багато молодих горян працюють нині за кордоном, переважно у Польщі. Є і позитивні новини на Гуцульщині - українським горцям вдалося відстояти збереження свого Верховинського району у бурхливому морі адміністративно-територіальної реформи. «Якби нас приєднали до Косіва, ми би сі пропали»,- розповідав Дмитро. А ще у минулому році, каже таксист, Шевченко (той, що з Буковелю і з бігбордів) побудував гуцулам хорошу дорогу з Ворохти аж до кордону з Буковиною. До цього дорога тут була жахливою, Сусанін, Брат та Мокл це перевірили особисто під час походу Чивчином навесні 2018 року. На зауваження Сусаніна, що Шевченко просто виступив підрядником будівництва (ще й добре заробив на цьому), а дорогу оплатила українська держава, таксист здивовано замовк і замислився. Мабуть, осмислював нову реальність. Так непомітно, за розмовами про минуле і майбутнє Верховинщини, мандрівники дісталися Кривопільського перевалу, звідки, власне, розпочиналась пішохідна частина їх пригоди.  Полонина Кривопільський перевал знаходиться на гірській автомобільній дорозі між двома осередками Гуцульщини - Ворохтою та Верховиною. Він досі є географічною загадкою, яка чекає на свого першовідкривача. У Вікіпедії зазначено, що висота перевалу над рівнем моря становить 970 метрів (за іншими даними - 1013 метрів). Не відомо, що там вимірювала Вікіпедія, але китайський смарт-годинник Брата показав висоту 1014 метрів. З Кривопільського перевалу стежка, поступово набираючи висоту, веде до урочища Буков‘єн, минаючи гору Маковиця. В околицях присілка Кривопілля на відкритих ділянках місцевості снігу майже немає, його постійно здуває вітер, навколишні невисокі гори теж практично стоять безсніжні.  За крайніми хатами перед туристами стає смерековою темною стіною хребет Кострича. Починається карпатський ліс, кут підйому зростає, мандрівники вперто йдуть догори, час від часу роблячи короткі паузи для відпочинку.  З набором висоти снігу стає більше, десь з 1300 метрів він вже лежить на гілках смерек, створюючи зимову атмосферу, якої бракувало на початку походу.  Гауптман дорогою розповідає захоплюючі пригоди зі свого атошного життя: про евакуацію підбитого гелікоптера з-під Донецька під обстрілами бойовиків, про засідки, міни. За розмовами і спогляданнями пейзажів, фотографуваннями непомітно минають дві з половиною години і група, досягнувши позначки у 1400 метрів над рівнем моря, пройшовши шість кілометрів від перевалу, досягає гірської полонини Веснарки. Полонина маленькою безлісою плямочкою, зусібіч оточена зеленим морем карпатських лісів, притулилася до західного схилу хребта Кострича. При виході з лісу на Веснарку за кількома темно-зеленими, невеликими гірськими пасмами відкрився величний вид на головний український хребет - Чорногору, яка своїми високими піками, вкритими сліпучо-білими снігами, торкалася сірого зимового неба, домінуючи над усім навколо.   В обличчя вдарив пронизливий вітер, від Чорногірського хребта потягнуло справжнім зимовим морозом, тож туристи чим швидше попрямували до краю полонини. Тут біля лісу як маленькі крапочки на фоні велетенських вершин головного хребта притулитись дві гуцульські споруди із засніженими дахами. Стая і кошара. Кошара - приміщення для утримання худоби, наповнена овечими какашками, стая - хата, в якій з травня по вересень на полонині живуть гуцули, що доглядають, охороняють і порають отару, довірену їм громадою села.  З минулої осені життя тут завмерло, ватаги і худоба спустились з гір у села, колиби самотньо риплять на вітру дверима на іржавих старезних завісах. Вкрита снігом, оточена смерековим пралісом полонина дрімає до весни на фоні підпираючих блакитне небо сліпучо білих карпатських велетнів. Але того вечора колиба ненадовго ожила, в ній затріщала ватра, старі дерев’яні стіни наповнились благодатним теплом. Молодий, жвавий, моторний Тарзан взявся хвацько рубати дрова, йому допомагав Гауптман, Адам розпалював вогнище у курній хаті, Мокл і Брат пішли за дровами, Сусанін з допомогою навігатора знайшов джерело, сокирою розрубав кригу і набрав у казанок холодну джерельну воду. Командна робота принесла свої результати і незабаром над вогнищем весело булькала вода у казанку, віщуючи смачну теплу вечерю і гарячий чай. Мороз на дворі міцнішав, на гори впали передвечірні тіні, коли до колиби постукали. Два злегка замерзлих легіня, Валерій Присяжний з товарищем, які були вже другий день у горах і прийшли з хребта Кукул, попросились переночувати. Крук круку ока не виклює, турист туриста на морозі не залишить. Мандрівники люб’язно надали гостям двомісні нари у правому кутку кімнати, разом повечеряли, випили чай і до чаю, і приготувалися, підтримуючи минулорічну традицію, до перегляду на планшеті українського фільму про гори. Цього року їх вибором став «Захар Беркут» 1971 року, знятий за мотивами однойменної повісті Івана Франка. Гірське небо вкрили яскраві далекі сузір’я, на Свидовецькому хребті горіли вогники готелів Драгобрату, а туристи у старій, закопченій гуцульській колибі з іконами, на загубленій серед лісів гірській полонині, під тріск дров у багатті, раз за разом спорожнюючи рюмки чаю, дивилися, як Захар Беркут в епічній битві в карпатській ущелині переміг загарбників-монголів, втративши при цьому обох синів - Максима і Любомира...    Гори Перед світанком наступного дня подорожі у горах міцнішав мороз, сягнувши позначки -10 градусів. До -1 C похолоднішало під ранок і в колибі, у воді в казанку, що дрімав над згаслим вогнищем, з’явились крижані кристалики. О 6 годині надворі було темно, Брат і Сусанін ще мирно спали у своїх теплих зимових спальниках, продовжували відпочивати і хмельницькі легіні. Проте колиба потроху почала оживати ще о 3.30. Першим не витримав карпатського зимового холоду Мокл. Він може й спав би, але його спальник (розрахований на температуру +8 С), вже не грів могутнє тіло карпатського виживальника й марафонця. Вслід за Моклом прокинулись і один за одним стали виходити «до вітру» надвір Тарзан, Адам, Гауптман. Для них ці передсвітанкові години у холодних спальниках тягнулися дуже довго, як вічність... О 6.00 Мокл, Тарзан, Адам і Гауптман стали з нелюдською силою і швидкістю рубати дрова, щоби зігрітися і розпалити багаття. Від шуму прокинулась решта мандрівників. Закип‘ятили воду на вогнищі, випили гарячого чаю, поїли, почали збиратися. Хмельничани вийшли перші, незабаром вирушили в подальші мандри і наші герої. Від колиби крутою стежкою вони піднялися на вкритий лісом хребет Кострича і попрямували в напрямку однойменної гори.  Кострича це десятикілометрове гірське пасмо, що тягнеться від річки Прут до річки Чорний Черемош паралельно Чорногорі на відстані 3-4 кілометрів. Рай для фотографів та зимових мандрівників. Звідси відкриваються приголомшливі види на найвищі українські вершини. Через наближеність до автомобільної дороги Ворохта-Верховина, невелику висоту гір та наявність на Костричі кількох добрих колиб, придатних для зимової ночівлі, тут можна приємно, комфортно подорожувати взимку. Хребти Кострича і сусідній Кукул - класика українського зимового туризму, особливо для початківців.   З вершини гори Кукул (1586 м) групі відкрилась велична панорама зимового Чорногірського хребта. Небо вкрите сірими рваними хмарами, крізь них яскраве ранішнє зимове сонце освітлює сліпучо-білі сніжні чорногорські піки, які контрастують з низькими темно-зеленими хребтами поруч. За вершину Петроса зачепилась хмаринка, чітко видно плавні лінії Говерли, схожі на спину великого кита, що сплив з океанських глибин. Найвища українська вершина плавно перетікала у свого меншого двійника - Брескул (1911 м), трохи далі над хребтом підносилась гостра піраміда Туркула (1933 м), під яким, вкрите кількаметровим шаром криги і снігу, до весни дрімало озеро Несамовите. У розривах хмар час від часу виднівся загадковий Бребенескул (2035 м), проглядалися гострі скелі Ребри (2001 м). На кілька хвилин відкрився навіть маленький чорний квадратик обсерваторії на далекій стрімкій вершини Попа Івана Чорногірського, останній горі хребта...     Стежка, що з полонини різко збігла на вершину Кострича, потім плавно повела донизу через засніжені казкові смереки. Адам і Тарзан постійно відставали від решти групи, незважаючи на повільний темп ходи і неглибокий сніг, що лише інколи сягав глибини у 25-30 сантиметрів. Тарзан ставив на вершинах штатив із камерою, знімаючи slow motion film про плин часу у горах, Адам своїм великим ретро-апаратом, що дістався йому у спадок від дідо, знімкував пейзажі зимових Карпат. На великій полонині із незвичною для гір назвою Болота Сусанін завів групу вбік від маршруту, через що довелося коригувати трек і стрімко спускатися навпростець краєм ліса на стежку.    У горах мандрівники переносяться у паралельну реальність. Повільно, з насолодою, ніби маленькі ковтки доброго червоного вина, тягнуться години. Часто не працює телефон, не турбують соцмережі, робота, щоденні турботи. За розмовами про життя, захоплення, роботу, пригоди непомітно пролітають кілометр за кілометром.    За полониною Болота стежка пірнула у казковий, сонячний зимовий ліс, а потім, плавно обійшовши вкриту густим лісом вершину з незвичною назвою Хедя (Гедя), вивела на полонину Веснарку над селом Красник, на якій до схилу притулитись кілька кошар для худоби і курна колиба вівчарів. Надворі гарно, але холодно, дує пронизливий січневий вітер, тож туристи вирішують пообідати в середині колиби, заховавшись від морозу за її дерев’яними, чорними від кіптяви стінами. Незабаром на столі весело фирчить пальник, вправні руки нарізають ковбасу, хліб, цибулю, авокадо. Поївши, попивши кави, настрій і самопочуття мандрівників суттєво покращуються. З полонини стрімка, звивиста стежка за годину виводить до крайніх хатів села Красник і незабаром туристи завантажуються у бус гуцула Дмитра, що вчора підвозив їх до Кривопільського перевалу. Позаду за сьогоднішній день лишається 14 км незабутніх, вражаючих, мальовничих кострицьких стежок, попереду очікує гуцульська столиця - Верховина.      Тіні забутих предків Втомлені, змерзлі після зимової гірської подорожі тіла повільно опускаються в теплий карпатський чан з цілющими карпатськими травами. Чан парує, даруючи радість цивілізованого життя мандрівникам після двох днів гірських пригод. Тіло відпочиває, душа наповнюється в кого трав’яним чаєм, в кого пивом, в кого - добрим вином. Адаму стає настільки добре, що він голяком купається у стрімких, холодних водах Чорного Черемошу. При цьому околиці Верховини наповнює дикий бойовий клич польського жовніра...  На вулиці Жаб‘євський Потік у Верховині, яка від Чорного Черемошу біжить догори, до Гринявських вершин, поміж сучасних готелів і котеджів стоїть стара, темна від часу, вкрита ґонтою стара хата. У ній протягом 1963-1964 років жив під час зйомок фільму «Тіні забутих предків» режисер Сергій Параджанов. 39-ти річного вірменина послали у віддалений закуток України знімати запланований до сторічного ювілею Михайла Коцюбинського фільм про гуцулів. Мабуть, радянські партійні чиновники, враховуючи національність митця, думали, що з того всього вийде другорядний твір. Проте Параджанов дав собі слово до 40 років зняти свій шедевр. Проживши кілька днів у готелі в центрі Верховини і посварившись з адміністратором, Сергій Йосипович, після кількох днів пошуків, вирішив жити під час створення картини безпосередньо серед гуцулів, у хаті Петра Сорюка. Повністю занурившись у середовище, режисер вникав у найменші деталі гуцульського побуту (що готують і як їдять, як господарюють, спілкуються), вірувань, звичаїв. Підібрав харизматичних акторів різних національностей на головні ролі: гуцула Івана Миколайчука, росіянку Ларису Кадочникову, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі. Для зйомок масових сцен у фільмі залучались місцеві мешканці в кількості 40 осіб в їх повсякденному одязі разом зі своїми домашніми тваринами та робочими знаряддями. В ті часи у місцевому колгоспі денна зарплата становила 80 копійок, натомість режисер Параджанов платив задіяним у масовці горцям щоденно від 5 до 10 радянських карбованців кожному, залежно від складності і витраченого часу. Не дивно, що до нього вишикувалися цілі черги гуцулів, охочих працювати за шалені гроші на роботі своєї мрії: грати самих себе у художньому фільмі!   Галина Коржук, гід Хати-Музею кінофільму «Тіні забутих предків», в часи зйомок була ще дівчинкою. Але вона добре пам’ятає харизматичного, вольового, по-кавказькі дуже емоційного режисера Параджанова. Пані Галя каже, що коли день зйомок проходив вдало, Сергій Параджанов аж світився від щастя, був надзвичайно лагідним і добрим. Якщо ж щось йшло не за планом, вірменський темперамент митця розкривався на повну, тож знімальна група, актори, масовка намагались не потрапити під гарячу руку майстра. Параджанов у фільмі надзвичайно реалістично передав життя і побут гуцулів, проте є в картині і вигадані режисером моменти. Наприклад, знаменита сцена одруження Івана і Палагни, де молодятам вдягають на шию шлюбне ярмо як символ вічного поєднання двох доль. Нічого подібного у гуцульських звичаях не було і коли Сергій Йосипович задумав цей сюжет, господар хати, в якій він жив, Петро Сорюк, довго відмовляв майстра не робити це. Мовляв, така вигадка образить горців. Проте впертий Параджанов таки настояв на своєму. Сергій Параджанов настільки хотів зробити свій фільм автентичним, що навіть озвучувати його запросив відібраних ним особисто гуцулів. Десятеро горців у традиційному одязі з трембітами поїхали з Верховини до Києва (тоді, у 1964 році, це була для гуцулів вражаюча подорож в інший, модерний світ), деякий час жили у квартирі Параджанова та ходили на кіностудію Довженка, де їх говірку та гру на музичних інструментах записували на професійному обладнанні. Влітку 1965 року Параджанов і творча група зробили презентацію фільму у Верховині. На прем’єру картини з’їхалась гуцули з усього Верховинського району. Вони із завмиранням серця дивилися трагічну історію кохання українських Ромео і Джульєтти, яка розігрувалась на фоні їх рідних Карпат. Українські горці тепло прийняли фільм. Далі був успіх на світовій арені. Вірменин Параджанов, натхнений твором Михайла Коцюбинського, місцевими мешканцями та красою Карпат, зумів зняти шедевр про гуцулів, прославити їх на весь світ і привернути увагу до цього віддаленого закутка України. Буковель Подорож наших героїв мала ідею поєднати «три в одному». Після гірських пригод на хребті Кострича та культурної програми у Верховині настала черга третьої частини. Буковель. Цього року найбільший, найвідоміший український гірськолижний курорт буде відзначати свій ювілей - 20 років. Саме 20 років тому з відкриттям і початком роботи першого витягу на гору Буковель, яка розташована наприкінці донедавна глухого карпатського села - Поляниці, почалась історія лижного спорту у цих горах. В рік ювілею Буковель ставить рекорди і продовжує вражати. Рекорди відвідуваності, коли через локдаун в країні всі рвонули на гірськолижні курорти і 33 км дороги з Яремче до Буковелю перетворились на тригодинну (!!!) подорож автівкою, з яких дві з половиною години - це довгий корок довжиною п’ять кілометрів у Поляниці. А в цей час витяги і лижні траси перевповнені, адже тут одночасно катається більше 20000 лижників! Рекорди цін, коли знаменитий «компот від Шевченка», що коштував минулого року 50 грн, цього року коштує вже 70 грн, невелика порція картоплі з грибами - 138 грн, а найдешевший готель в безпосередній близькості до витягів (1 км) - мінімум 1500 грн за добу на двох зі сніданком. Попри все це, якщо ви, як наші герої, встали о 6 ранку, швидко зібрались і поснідали, о 8.10 приїхали до Буковелю, взяли напрокат лижне спорядження, о 9.00 сіли на підйомник і поїхали далі від центру курорту, на найвіддаленіші та найскладніші для більшості лижників траси, 2-3 години спокійного, приємного, релаксуючого катання вам майже гарантовані.   Якщо пощастить, ви зможете зірвати легендарний ранковий незайманий «вельвет схилів» і при цьому вас навіть не зіб’є на шаленій швидкості якийсь захмелілий від глінтвейну «чайник». А потім, відкатавши три драйвові години, зробивши кільканадцять ( від 13 до 16) спусків з найкращих червоних і чорних трас Буковелю, ви прийдете на парковку за своєю автівкою, при цьому десять хвилин будете стояти перед входом до паркінгу, випускаючи з нього назовні десятки все нових і нових лижників, які щойно приїхали (в обід  ))) і безперервним потоком пливуть до витягів.   Ви переодягнетесь, підете на майданчик вуличної торгівлі їжею неподалік від центру Буковелю, де ціни на харчування суттєво нижчі, ніж на лижних трасах. Відстоявши мінімум півгодини в черзі за хачапурі, пловом чи хот-догом, випивши кави чи гарячого глінтвейну, відчуєте легку втому від триденних пригод, потім сядете в автівку. І коли, нарешті, автівка, впевнено і рішуче керована рукою Брата, повезе ваші приємно зморені пригодами і лижами тіла додому, на виїзд з Буковелю, ви із здивуванням і задоволенням спостерігатимете безперервну вервечку автівок та автобусів, які їдуть і їдуть на Буковель (а точніше, стоять у велетенському кілька кілометровому корку). І в цей момент вам захочеться по-брежнєвські палко і гаряче розцілувати суворого, безкомпромісного, жорстокого Мокла. Мокла, якого всі готові були відгамселити ще вісім годин тому, коли він, як божевільний, щосили гримав у двері ваших готельних номерів та різко вмикав яскраве світло, вимагаючи негайно прокидатись, аби чим раніше виїхати кататись на лижах до Буковелю...
------------------------------------
ЦРУ тай Параджанов
Рік тому, в січні 2020 року, команда ЦРУ (Центру Розвитку Урядування) вперше здійснила мандрівку у форматі «Три в одному» у Карпатах. Зимовий гірський похід з переглядом легендарного українського фільму «Тіні забутих предків» в гуцульській колибі на віддаленій полонині, культурно-розважальна програма у Ворохті, буковельське катання на лижах. І все це за три надзвичайно насичених дні. Кіношедевр режисера Параджанова, трагічна історія кохання українських Ромео і Джульєтти, неперевершено передані у картині, природа Карпат та загалом вдалий формат походу надихнув повторити пригоду. Причому саме у тих місцях, де у 1963-1964 роках відбувалися зйомки «Тіней забутих предків».
Адам
У Біблії з Адама починається діяльність людства. Вечірній дзвінок Адама розпочав підготовку до цьогорічного зимового походу у форматі «три в одному». «Сєргєй, єдємо!», - сказав у слухавку рішучий чоловічий голос колишнього стража граничного Речі Посполитої і поліціянта. Швидко була зібрана досвідчена команда ЦРУ у складі Сусаніна, Брата, Мокла, до якої приєднались новачки: згаданий вище Адам, Гауптман і Тарзан. Зранку у п’ятницю група вирушила назустріч пригодам.
Верховина
«Ось Жаб‘є, гуцульська столиця. Нема, мовляють, села понад Жаб‘є...», - писав про теперішню Верховину у далекому 1884 році Іван Франко. Тут справжній осередок унікальних гуцульських культури та духовності, тісно переплетених з язичницькими віруваннями предків та з любов’ю до природи, до всього сущого. Верховина, її колоритні люди і звичаї, історія надихали Коцюбинського, Франка, Кобилянську, Лесю Українку, Грушевського, Параджанова. Тут, за безпосередньої участі місцевого населення, знімалися таки знакові вітчизняні фільми як «Олекса Довбуш» у 1959 році чи «Тіні забутих предків» 1963-64 років. Тож не дивно, що група із великими очікуваннями готувалася до подорожі у гуцульську столицю. Проте сучасні гуцули живуть не лише історією та культурою. Таксист Дмитро, що підвозив мандрівників з Верховини до Кривопільського перевалу, жалівся на відсутність снігу цього року (як наслідок - мало туристів, які їдуть в Карпати за “зимовою казкою”), на те, що багато молодих горян працюють нині за кордоном, переважно у Польщі. Є і позитивні новини на Гуцульщині - українським горцям вдалося відстояти збереження свого Верховинського району у бурхливому морі адміністративно-територіальної реформи. «Якби нас приєднали до Косіва, ми би сі пропали»,- розповідав Дмитро. А ще у минулому році, каже таксист, Шевченко (той, що з Буковелю і з бігбордів) побудував гуцулам хорошу дорогу з Ворохти аж до кордону з Буковиною. До цього дорога тут була жахливою, Сусанін, Брат та Мокл це перевірили особисто під час походу Чивчином навесні 2018 року. На зауваження Сусаніна, що Шевченко просто виступив підрядником будівництва (ще й добре заробив на цьому), а дорогу оплатила українська держава, таксист здивовано замовк і замислився. Мабуть, осмислював нову реальність.
Так непомітно, за розмовами про минуле і майбутнє Верховинщини, мандрівники дісталися Кривопільського перевалу, звідки, власне, розпочиналась пішохідна частина їх пригоди. [img]http://eurotourist.club/img/forum/5411663676.jpg[/img]
Полонина
Кривопільський перевал знаходиться на гірській автомобільній дорозі між двома осередками Гуцульщини - Ворохтою та Верховиною. Він досі є географічною загадкою, яка чекає на свого першовідкривача. У Вікіпедії зазначено, що висота перевалу над рівнем моря становить 970 метрів (за іншими даними - 1013 метрів). Не відомо, що там вимірювала Вікіпедія, але китайський смарт-годинник Брата показав висоту 1014 метрів. З Кривопільського перевалу стежка, поступово набираючи висоту, веде до урочища Буков‘єн, минаючи гору Маковиця. В околицях присілка Кривопілля на відкритих ділянках місцевості снігу майже немає, його постійно здуває вітер, навколишні невисокі гори теж практично стоять безсніжні. [img]http://eurotourist.club/img/forum/4111664007.jpg[/img]
За крайніми хатами перед туристами стає смерековою темною стіною хребет Кострича. Починається карпатський ліс, кут підйому зростає, мандрівники вперто йдуть догори, час від часу роблячи короткі паузи для відпочинку. [img]http://eurotourist.club/img/forum/3511664046.jpg[/img]
З набором висоти снігу стає більше, десь з 1300 метрів він вже лежить на гілках смерек, створюючи зимову атмосферу, якої бракувало на початку походу. [img]http://eurotourist.club/img/forum/8411664098.jpg[/img]
Гауптман дорогою розповідає захоплюючі пригоди зі свого атошного життя: про евакуацію підбитого гелікоптера з-під Донецька під обстрілами бойовиків, про засідки, міни. За розмовами і спогляданнями пейзажів, фотографуваннями непомітно минають дві з половиною години і група, досягнувши позначки у 1400 метрів над рівнем моря, пройшовши шість кілометрів від перевалу, досягає гірської полонини Веснарки. Полонина маленькою безлісою плямочкою, зусібіч оточена зеленим морем карпатських лісів, притулилася до західного схилу хребта Кострича. При виході з лісу на Веснарку за кількома темно-зеленими, невеликими гірськими пасмами відкрився величний вид на головний український хребет - Чорногору, яка своїми високими піками, вкритими сліпучо-білими снігами, торкалася сірого зимового неба, домінуючи над усім навколо. [img]http://eurotourist.club/img/forum/5511664140.jpg[/img] [img]http://eurotourist.club/img/forum/1111664184.jpg[/img]
В обличчя вдарив пронизливий вітер, від Чорногірського хребта потягнуло справжнім зимовим морозом, тож туристи чим швидше попрямували до краю полонини. Тут біля лісу як маленькі крапочки на фоні велетенських вершин головного хребта притулитись дві гуцульські споруди із засніженими дахами. Стая і кошара. Кошара - приміщення для утримання худоби, наповнена овечими какашками, стая - хата, в якій з травня по вересень на полонині живуть гуцули, що доглядають, охороняють і порають отару, довірену їм громадою села. [img]http://eurotourist.club/img/forum/4511664262.jpg[/img]
З минулої осені життя тут завмерло, ватаги і худоба спустились з гір у села, колиби самотньо риплять на вітру дверима на іржавих старезних завісах. Вкрита снігом, оточена смерековим пралісом полонина дрімає до весни на фоні підпираючих блакитне небо сліпучо білих карпатських велетнів. Але того вечора колиба ненадовго ожила, в ній затріщала ватра, старі дерев’яні стіни наповнились благодатним теплом. Молодий, жвавий, моторний Тарзан взявся хвацько рубати дрова, йому допомагав Гауптман, Адам розпалював вогнище у курній хаті, Мокл і Брат пішли за дровами, Сусанін з допомогою навігатора знайшов джерело, сокирою розрубав кригу і набрав у казанок холодну джерельну воду. Командна робота принесла свої результати і незабаром над вогнищем весело булькала вода у казанку, віщуючи смачну теплу вечерю і гарячий чай. Мороз на дворі міцнішав, на гори впали передвечірні тіні, коли до колиби постукали. Два злегка замерзлих легіня, Валерій Присяжний з товарищем, які були вже другий день у горах і прийшли з хребта Кукул, попросились переночувати. Крук круку ока не виклює, турист туриста на морозі не залишить. Мандрівники люб’язно надали гостям двомісні нари у правому кутку кімнати, разом повечеряли, випили чай і до чаю, і приготувалися, підтримуючи минулорічну традицію, до перегляду на планшеті українського фільму про гори. Цього року їх вибором став «Захар Беркут» 1971 року, знятий за мотивами однойменної повісті Івана Франка. Гірське небо вкрили яскраві далекі сузір’я, на Свидовецькому хребті горіли вогники готелів Драгобрату, а туристи у старій, закопченій гуцульській колибі з іконами, на загубленій серед лісів гірській полонині, під тріск дров у багатті, раз за разом спорожнюючи рюмки чаю, дивилися, як Захар Беркут в епічній битві в карпатській ущелині переміг загарбників-монголів, втративши при цьому обох синів - Максима і Любомира... [img]http://eurotourist.club/img/forum/4511664327.jpg[/img] [img]http://eurotourist.club/img/forum/5811664408.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/7711664442.jpg[/img]
Гори
Перед світанком наступного дня подорожі у горах міцнішав мороз, сягнувши позначки -10 градусів. До -1 C похолоднішало під ранок і в колибі, у воді в казанку, що дрімав над згаслим вогнищем, з’явились крижані кристалики. О 6 годині надворі було темно, Брат і Сусанін ще мирно спали у своїх теплих зимових спальниках, продовжували відпочивати і хмельницькі легіні. Проте колиба потроху почала оживати ще о 3.30. Першим не витримав карпатського зимового холоду Мокл. Він може й спав би, але його спальник (розрахований на температуру +8 С), вже не грів могутнє тіло карпатського виживальника й марафонця. Вслід за Моклом прокинулись і один за одним стали виходити «до вітру» надвір Тарзан, Адам, Гауптман. Для них ці передсвітанкові години у холодних спальниках тягнулися дуже довго, як вічність...
О 6.00 Мокл, Тарзан, Адам і Гауптман стали з нелюдською силою і швидкістю рубати дрова, щоби зігрітися і розпалити багаття. Від шуму прокинулась решта мандрівників. Закип‘ятили воду на вогнищі, випили гарячого чаю, поїли, почали збиратися. Хмельничани вийшли перші, незабаром вирушили в подальші мандри і наші герої. Від колиби крутою стежкою вони піднялися на вкритий лісом хребет Кострича і попрямували в напрямку однойменної гори. [img]http://eurotourist.club/img/forum/1611664570.jpg[/img]
Кострича це десятикілометрове гірське пасмо, що тягнеться від річки Прут до річки Чорний Черемош паралельно Чорногорі на відстані 3-4 кілометрів. Рай для фотографів та зимових мандрівників. Звідси відкриваються приголомшливі види на найвищі українські вершини. Через наближеність до автомобільної дороги Ворохта-Верховина, невелику висоту гір та наявність на Костричі кількох добрих колиб, придатних для зимової ночівлі, тут можна приємно, комфортно подорожувати взимку. Хребти Кострича і сусідній Кукул - класика українського зимового туризму, особливо для початківців. [img]http://eurotourist.club/img/forum/9711664605.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/3411664655.jpg[/img]
З вершини гори Кукул (1586 м) групі відкрилась велична панорама зимового Чорногірського хребта. Небо вкрите сірими рваними хмарами, крізь них яскраве ранішнє зимове сонце освітлює сліпучо-білі сніжні чорногорські піки, які контрастують з низькими темно-зеленими хребтами поруч. За вершину Петроса зачепилась хмаринка, чітко видно плавні лінії Говерли, схожі на спину великого кита, що сплив з океанських глибин. Найвища українська вершина плавно перетікала у свого меншого двійника - Брескул (1911 м), трохи далі над хребтом підносилась гостра піраміда Туркула (1933 м), під яким, вкрите кількаметровим шаром криги і снігу, до весни дрімало озеро Несамовите. У розривах хмар час від часу виднівся загадковий Бребенескул (2035 м), проглядалися гострі скелі Ребри (2001 м). На кілька хвилин відкрився навіть маленький чорний квадратик обсерваторії на далекій стрімкій вершини Попа Івана Чорногірського, останній горі хребта... [img]http://eurotourist.club/img/forum/9711664700.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/3711664727.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/3211664756.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/5411664828.jpg[/img]
Стежка, що з полонини різко збігла на вершину Кострича, потім плавно повела донизу через засніжені казкові смереки. Адам і Тарзан постійно відставали від решти групи, незважаючи на повільний темп ходи і неглибокий сніг, що лише інколи сягав глибини у 25-30 сантиметрів. Тарзан ставив на вершинах штатив із камерою, знімаючи slow motion film про плин часу у горах, Адам своїм великим ретро-апаратом, що дістався йому у спадок від дідо, знімкував пейзажі зимових Карпат. На великій полонині із незвичною для гір назвою Болота Сусанін завів групу вбік від маршруту, через що довелося коригувати трек і стрімко спускатися навпростець краєм ліса на стежку. [img]http://eurotourist.club/img/forum/9511664897.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/5311664976.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/9611664998.jpg[/img]
У горах мандрівники переносяться у паралельну реальність. Повільно, з насолодою, ніби маленькі ковтки доброго червоного вина, тягнуться години. Часто не працює телефон, не турбують соцмережі, робота, щоденні турботи. За розмовами про життя, захоплення, роботу, пригоди непомітно пролітають кілометр за кілометром. [img]http://eurotourist.club/img/forum/2811665039.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/2911665068.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/8711665103.jpg[/img]
За полониною Болота стежка пірнула у казковий, сонячний зимовий ліс, а потім, плавно обійшовши вкриту густим лісом вершину з незвичною назвою Хедя (Гедя), вивела на полонину Веснарку над селом Красник, на якій до схилу притулитись кілька кошар для худоби і курна колиба вівчарів. Надворі гарно, але холодно, дує пронизливий січневий вітер, тож туристи вирішують пообідати в середині колиби, заховавшись від морозу за її дерев’яними, чорними від кіптяви стінами. Незабаром на столі весело фирчить пальник, вправні руки нарізають ковбасу, хліб, цибулю, авокадо. Поївши, попивши кави, настрій і самопочуття мандрівників суттєво покращуються. З полонини стрімка, звивиста стежка за годину виводить до крайніх хатів села Красник і незабаром туристи завантажуються у бус гуцула Дмитра, що вчора підвозив їх до Кривопільського перевалу. Позаду за сьогоднішній день лишається 14 км незабутніх, вражаючих, мальовничих кострицьких стежок, попереду очікує гуцульська столиця - Верховина. [img]http://eurotourist.club/img/forum/2911665175.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/5711665203.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/8711665229.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/5211665250.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/2611665270.jpg[/img]
Тіні забутих предків
Втомлені, змерзлі після зимової гірської подорожі тіла повільно опускаються в теплий карпатський чан з цілющими карпатськими травами. Чан парує, даруючи радість цивілізованого життя мандрівникам після двох днів гірських пригод. Тіло відпочиває, душа наповнюється в кого трав’яним чаєм, в кого пивом, в кого - добрим вином. Адаму стає настільки добре, що він голяком купається у стрімких, холодних водах Чорного Черемошу. При цьому околиці Верховини наповнює дикий бойовий клич польського жовніра... [img]http://eurotourist.club/img/forum/1811665311.jpg[/img]
На вулиці Жаб‘євський Потік у Верховині, яка від Чорного Черемошу біжить догори, до Гринявських вершин, поміж сучасних готелів і котеджів стоїть стара, темна від часу, вкрита ґонтою стара хата. У ній протягом 1963-1964 років
жив під час зйомок фільму «Тіні забутих предків» режисер Сергій Параджанов. 39-ти річного вірменина послали у віддалений закуток України знімати запланований до сторічного ювілею Михайла Коцюбинського фільм про гуцулів. Мабуть, радянські партійні чиновники, враховуючи національність митця, думали, що з того всього вийде другорядний твір. Проте Параджанов дав собі слово до 40 років зняти свій шедевр. Проживши кілька днів у готелі в центрі Верховини і посварившись з адміністратором, Сергій Йосипович, після кількох днів пошуків, вирішив жити під час створення картини безпосередньо серед гуцулів, у хаті Петра Сорюка. Повністю занурившись у середовище, режисер вникав у найменші деталі гуцульського побуту (що готують і як їдять, як господарюють, спілкуються), вірувань, звичаїв. Підібрав харизматичних акторів різних національностей на головні ролі: гуцула Івана Миколайчука, росіянку Ларису Кадочникову, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі. Для зйомок масових сцен у фільмі залучались місцеві мешканці в кількості 40 осіб в їх повсякденному одязі разом зі своїми домашніми тваринами та робочими знаряддями. В ті часи у місцевому колгоспі денна зарплата становила 80 копійок, натомість режисер Параджанов платив задіяним у масовці горцям щоденно від 5 до 10 радянських карбованців кожному, залежно від складності і витраченого часу. Не дивно, що до нього вишикувалися цілі черги гуцулів, охочих працювати за шалені гроші на роботі своєї мрії: грати самих себе у художньому фільмі! [img]http://eurotourist.club/img/forum/9811665346.jpg[/img] [img]http://eurotourist.club/img/forum/7111665378.jpg[/img]
Галина Коржук, гід Хати-Музею кінофільму «Тіні забутих предків», в часи зйомок була ще дівчинкою. Але вона добре пам’ятає харизматичного, вольового, по-кавказькі дуже емоційного режисера Параджанова. Пані Галя каже, що коли день зйомок проходив вдало, Сергій Параджанов аж світився від щастя, був надзвичайно лагідним і добрим. Якщо ж щось йшло не за планом, вірменський темперамент митця розкривався на повну, тож знімальна група, актори, масовка намагались не потрапити під гарячу руку майстра.
Параджанов у фільмі надзвичайно реалістично передав життя і побут гуцулів, проте є в картині і вигадані режисером моменти. Наприклад, знаменита сцена одруження Івана і Палагни, де молодятам вдягають на шию шлюбне ярмо як символ вічного поєднання двох доль. Нічого подібного у гуцульських звичаях не було і коли Сергій Йосипович задумав цей сюжет, господар хати, в якій він жив, Петро Сорюк, довго відмовляв майстра не робити це. Мовляв, така вигадка образить горців. Проте впертий Параджанов таки настояв на своєму.
Сергій Параджанов настільки хотів зробити свій фільм автентичним, що навіть озвучувати його запросив відібраних ним особисто гуцулів. Десятеро горців у традиційному одязі з трембітами поїхали з Верховини до Києва (тоді, у 1964 році, це була для гуцулів вражаюча подорож в інший, модерний світ), деякий час жили у квартирі Параджанова та ходили на кіностудію Довженка, де їх говірку та гру на музичних інструментах записували на професійному обладнанні.
Влітку 1965 року Параджанов і творча група зробили презентацію фільму у Верховині. На прем’єру картини з’їхалась гуцули з усього Верховинського району. Вони із завмиранням серця дивилися трагічну історію кохання українських Ромео і Джульєтти, яка розігрувалась на фоні їх рідних Карпат. Українські горці тепло прийняли фільм. Далі був успіх на світовій арені. Вірменин Параджанов, натхнений твором Михайла Коцюбинського, місцевими мешканцями та красою Карпат, зумів зняти шедевр про гуцулів, прославити їх на весь світ і привернути увагу до цього віддаленого закутка України.
Буковель
Подорож наших героїв мала ідею поєднати «три в одному». Після гірських пригод на хребті Кострича та культурної програми у Верховині настала черга третьої частини. Буковель. Цього року найбільший, найвідоміший український гірськолижний курорт буде відзначати свій ювілей - 20 років. Саме 20 років тому з відкриттям і початком роботи першого витягу на гору Буковель, яка розташована наприкінці донедавна глухого карпатського села - Поляниці, почалась історія лижного спорту у цих горах. В рік ювілею Буковель ставить рекорди і продовжує вражати. Рекорди відвідуваності, коли через локдаун в країні всі рвонули на гірськолижні курорти і 33 км дороги з Яремче до Буковелю перетворились на тригодинну (!!!) подорож автівкою, з яких дві з половиною години - це довгий корок довжиною п’ять кілометрів у Поляниці. А в цей час витяги і лижні траси перевповнені, адже тут одночасно катається більше 20000 лижників! Рекорди цін, коли знаменитий «компот від Шевченка», що коштував минулого року 50 грн, цього року коштує вже 70 грн, невелика порція картоплі з грибами - 138 грн, а найдешевший готель в безпосередній близькості до витягів (1 км) - мінімум 1500 грн за добу на двох зі сніданком.
Попри все це, якщо ви, як наші герої, встали о 6 ранку, швидко зібрались і поснідали, о 8.10 приїхали до Буковелю, взяли напрокат лижне спорядження, о 9.00 сіли на підйомник і поїхали далі від центру курорту, на найвіддаленіші та найскладніші для більшості лижників траси, 2-3 години спокійного, приємного, релаксуючого катання вам майже гарантовані. [img]http://eurotourist.club/img/forum/1711665436.jpg[/img] [img]http://eurotourist.club/img/forum/6211665463.jpg[/img]
Якщо пощастить, ви зможете зірвати легендарний ранковий незайманий «вельвет схилів» і при цьому вас навіть не зіб’є на шаленій швидкості якийсь захмелілий від глінтвейну «чайник». А потім, відкатавши три драйвові години, зробивши кільканадцять ( від 13 до 16) спусків з найкращих червоних і чорних трас Буковелю, ви прийдете на парковку за своєю автівкою, при цьому десять хвилин будете стояти перед входом до паркінгу, випускаючи з нього назовні десятки все нових і нових лижників, які щойно приїхали (в обід :-)))) і безперервним потоком пливуть до витягів. [img]http://eurotourist.club/img/forum/6911665519.jpg[/img]
[img]http://eurotourist.club/img/forum/8411665539.jpg[/img]
Ви переодягнетесь, підете на майданчик вуличної торгівлі їжею неподалік від центру Буковелю, де ціни на харчування суттєво нижчі, ніж на лижних трасах. Відстоявши мінімум півгодини в черзі за хачапурі, пловом чи хот-догом, випивши кави чи гарячого глінтвейну, відчуєте легку втому від триденних пригод, потім сядете в автівку. І коли, нарешті, автівка, впевнено і рішуче керована рукою Брата, повезе ваші приємно зморені пригодами і лижами тіла додому, на виїзд з Буковелю, ви із здивуванням і задоволенням спостерігатимете безперервну вервечку автівок та автобусів, які їдуть і їдуть на Буковель (а точніше, стоять у велетенському кілька кілометровому корку). І в цей момент вам захочеться по-брежнєвські палко і гаряче розцілувати суворого, безкомпромісного, жорстокого Мокла. Мокла, якого всі готові були відгамселити ще вісім годин тому, коли він, як божевільний, щосили гримав у двері ваших готельних номерів та різко вмикав яскраве світло, вимагаючи негайно прокидатись, аби чим раніше виїхати кататись на лижах до Буковелю...
|
З погодою повезло, фото дійсно вийшли класні, атмосферні 
.gif "Да")
Приємно спілкуватися з людиною, яка любить читати і отримує задоволення від розповідей про подорожі. На жаль і на цьому форумі, і на багатьох інших люди часто розміщують лише фото і кілька скупих речень про похід. А так хочеться відчути емоції людини під час пригод, глибше зрозуміти її. Я, до речі, із задоволенням читаю Ваші оповідання на форумі. Бачу, як грунтовно, детально, цікаво Ви описуєте свої походи, маршрути. І цікаво, і багато корисної інформації для себе можна отримати. 
Тим більше приємно це чути від одного з ветеранів цього форуму. 
